MENU
Главная » Наши публикации » Научные статьи

Историческое становление правовых основ регулирования банкротства

Винниченко Юрій Валентинович

 

Історичне становлення правових основ регулювання банкрутства

 

У статті детально вивчено та проаналізовано становлення принципів правового регулювання неспроможності суб’єктів господарювання погасити заборгованість перед своїми кредиторами. Визначено переваги та недоліки тих змін, що відбувалися у конкурсному праві на території сучасної України у період формування ознак незалежної української держави. Особливу увагу приділено розвитку інституту банкрутства у незалежній суверенній Україні після 1991 р. За результатами дослідження зазначеної проблематики, визначено найбільш значущі зміни щодо практичного покращення та забезпечення ефективності процесу відновлення платоспроможності та справедливості банкрутства.

Ключові слова: банкрутство, неспроможність, відновлення платоспроможності, кредитор, боржник, банкрут, арбітражний керуючий

 

Ю.В. Винниченко

Историческое становление правовых основ регулирования банкротства

В статье подробно изучены и проанализированы становление принципов правового регулирования несостоятельности субъектов хозяйствования погасить задолженность перед своими кредиторами. Определены преимущества и недостатки изменений, происходящих в конкурсном праве на территории современной Украины в период формирования признаков независимого украинского государства. Особое внимание уделено развитию института банкротства в независимой суверенной Украине после 1991 г. По результатам исследования указанной проблематики, определены наиболее значимые изменения по практическому улучшению и обеспечению эффективности процесса восстановления платежеспособности и справедливости процесса банкротства.

Ключевые слова: банкротство, несостоятельность, восстановление платежеспособности, кредитор, должник, банкрот, арбитражный управляющий

 

Y.V. Vinnichenko

Historical formation of the bankruptcy law regulation.

This article scrupulously analyzes the formation of the law principles of insolvency of some legal entities to pay off their debts to the creditors. Here are determined the advantages and disadvantages of the changes occurred in the competition law in the territory of modern Ukraine during the period of Ukrainian independence formation. A special attention is paid to the development of the bankruptcy institute in the sovereign Ukraine after 1991. As a result of the study on this issue, the most significant changes were made regarding the practical improvement and ensuring the efficiency of the process of restoring solvency and equity of bankruptcy.

         Keywords: bankruptcy, insolvency, restoration of solvency, creditor, debtor, bankrupt, arbitration party.

 

Постановка проблеми. Тему історичного становлення правового регулювання процедури відновлення платоспроможності та процедури банкрутства, не можна назвати однією з найбільш досліджених, особливо зважаючи на вузьконаправлену специфіку цієї теми. Поряд з цим слід відзначити важливість цього наукового напряму з огляду на той факт, що, дослідивши історичний аспект цього питання, можна зробити корисні висновки щодо влучної проекції підходів минулого на реалії сьогодення та вдало використати віковий досвід становлення конкурсного права у сучасній законотворчій діяльності з метою досягнення у кінцевому результаті прозорості господарських відносин та оздоровлення економіки у цілому.

Аналіз останніх публікацій і досліджень. Серед науковців, що в останні часи займались вивченням тематики банкрутства, можна помітити чимало практиків, що мали змогу максимально заглибитись у це питання. Серед таких, приміром, суддя Вищого господарського суду України, д. юр. н. Б.М. Поляков, суддя господарського суду Херсонської області, к. юр. н. П.Д. Пригуза, колишній співробітник органів Державної фіскальної служби та Міністерства юстиції України, д. юр. н. Д.В. Журавльов. Досить глибоко та змістовно питання регулювання процедури банкрутства було досліджено такими науковцями, як О.М. Бірюков, В.В. Джунь, В.В. Бандурін, Б.М. Грек, В.В. Радзивілюк, Р.Г. Афанасьєв, Н. Барабашова, В. Бондік, Е. Сгара, О.А. Бурбело, В.Ю. Карпенко, Л.М. Чуніхіна, Ю.В. Чорна, О.О. Терещенко, Ю. Вишневецький, Т. Коваленко та інші. Що ж стосується історичного становлення цього інституту на території нашої держави, то на цій темі у своїх наукових роботах, окрім деяких із зазначених вище, зупинялися такі науковці, як О.О. Яковлев, А. Бутирський, В.А. Бондик, І. Вечірко.

Метою цього дослідження є виявлення основних тенденцій в історичному розвитку конкурсного права на території сучасної України, співставлення ключових принципів регулювання господарських відносин у випадку неплатоспроможності одного із суб’єктів господарювання протягом всього досліджуваного історичного періоду і понині.

Основні результати дослідження. Дослідження організаційно-правових основ державного управління інституту банкрутства в Україні доцільно розпочати з початку розвитку давньоруського конкурсного права з написанням «Руської Правди» Ярослава Мудрого. В першому правовому акті слов’янської держави були закладені основи конкурсного процесу. Розвиток феодальних відносин великої держави Київська Русь вимагав існування такого важливого інституту.

У цей час судових органів як особливих державних структур не існувало, судові функції виконували “владці”, суддями були князі, посадники, “волостелі” та інші. Про князя як суддю «Руська Правда» згадує досить часто. Без княжого слова за 32 статтею заборонялося карати на смерть і “огнищанина”. При конкуренції вимог кредиторів унаслідок неоплатності боржника предметом стягнення ставало не лише майно неплатника, але і він сам: стягнення кредиторів було звернене на особистість боржника. Боржник підлягав продажу, а отримані кошти розподілялися між кредиторами за встановленою черговістю: іноземці, іногородні, інші кредитори. Але борг князя, як особливого суверена, оплачувався позачергово [13, с. 90].

Ярославова “Правда Руська” протягом століть доповнювалася, редагувалася його синами й онуками, особливо за Володимира Мономаха.

Аналізуючи останні положення «Руської Правди», виділяються два види неспроможності:

  • необережне (випадкове) банкрутство, яке виникло не по вині боржника (мали місце різні форс — мажорні обставини: пожежа, стихійне лихо);
  • умисне (злісне) банкрутство, яке виникло, наприклад, у випадку легковажної поведінки купця (розтрата товару, п’янства або інших неправомірних діях) [17, с. 68].

При випадковому банкрутстві, якщо боржник доказував, що у результаті нещасного випадку він також втратив майно, він звільнявся від виконання зобов’язань. При умисному доведенні до банкрутства, боржник зобов’язаний був повністю компенсувати нанесену кредиторам майнову шкоду, а у разі його смерті, борг покривався спадкоємцями у межах вартості спадкового майна. «Руська Правда» диференціювала умови застосування відповідальності боржника залежно від причин неоплатності.

У Статуті Великого князя Володимира Мономаха містяться ознаки та загальні принципи національного сучасного конкурсного процесу, як-от:

  • об’єднання вимог кредиторів щодо одного і того ж боржника;
  • продаж боржника, як фізичної особи (у сучасному праві майна боржника) у рахунок погашення об’єднаних вимог кредиторів;
  • черговість задоволення вимог кредиторів, із виділенням “привілейованих” кредиторів;
  • прощення відсотків, як непрямих зобов’язань (штраф, пеня, відсотки за користуванням кредитом).

У найдавнішому слов’янському джерелі права спостерігається тотожність між процесом “manus injectio” стародавнього Риму, де засобом забезпечення виконання зобов’язань перед кредиторами був сам боржник як фізична особа, а не його майно [19].

У XVIII ст. в Росії починають бурхливо розвиватися економічні відносини. Цьому сприяли, у першу чергу, реформи Петра І. Однак питання неспроможності не регулювалися одноманітно за допомогою закону. У цей період існує три види джерел права, що регулюють питання неспроможності: іноземне законодавство про неспроможність, давньоруський звичай стягнення боргів та конкурсне законодавство Росії.

Спроба законодавчого регулювання неплатоспроможності боржника розпочалася із прийняттям 15 грудня 1740 року «Банкротского устава». Тим не менш, цей документ не отримав практико-правового авторитету та часто ігнорувався на практиці, що послужило поштовхом для розробки нових проектів «Банкротских уставов» у 1753, 1763, 1768 роках. Протягом цього часу для ведення справ про неспроможність використовується іноземне законодавство, звичаї ділового обороту того часу або видаються окремі укази Сенату. У зв'язку з тим, що жоден з проектів нового «Устава» за довгий час не отримав силу закону, 13 серпня 1784 року Сенатом було видано указ, що вимагав: «всякие недоразумения в делах о несостоятельности решать по большинству голосов кредиторов, определяемому большей суммой требований», що, з одного боку, спростило процедуру банкрутства, а з іншого – призвело до збільшення кількості спірних поточних питань.

19 грудня 1800 р. був прийнятий «Статут про банкротів» («Устав о банкротах»), фактично розділений на дві частини: про купецьку неспроможність і про взяття дворянами на себе зобов'язань, а також про неспроможність цих осіб [18]. Таким чином, вперше у правовій практиці на території сучасної України було введено роздільне регулювання двох видів банкрутства:

  • пов'язане з веденням підприємницької діяльності (історично зване «торговою неспроможністю»);
  • не пов'язане з веденням підприємницької діяльності.

Банкрутом за Статутом визнавався той, «кто не может сполна заплатить своих долгов». Для визнання неспроможним передбачалися такі підстави:

  • власне визнання у суді або поза судом;
  • ухилення боржника від явки в суд за пред'явленим до нього позовом;
  • фактична нездатність виконання рішення суду про стягнення заборгованості у місячний термін.

Цікавим є той факт, що у Статуті знайшов однозначне закріплення принцип, що банкрота не слід вважати непорядною людиною у разі, якщо неспроможність його настала не з причини його злого умислу («банкрота не должно разуметь бесчестным человеком, ибо честность и бесчестие не в звании банкрота состоят, но единственно в поступках, которые привели человека в банкротство») [18], що ознаменувало собою чітке відокремлення кримінального переслідування від власне цивільно-правових заходів стягнення боргу.

У положеннях Статуту законодавець передбачає можливість реструктуризації заборгованості, укладення позасудової мирової угоди з кредиторами, а також надання судом боржникові терміну для відновлення платоспроможності.

Залежно від причин виникнення банкрутства законодавець визначає різні заходи впливу:

  • наслідком «нещасної» неспроможності, тобто такої, що сталася внаслідок обставин, що не залежали від волі боржника, є, по суті, повне списання заборгованості «все имевшиеся на нём по то время требования, какого бы звания ни были, уничтожаются так, что впредь по оным нигде как на нём, так и на жене, детях и наследниках его никакого взыскания не чинить»;
  • «необережний» банкрут, який став таким через свою «недбалість», зобов'язаний повністю розплатитися зі своїми боргами;
  • «злісний банкрут», що став таким по причині свого злого умислу («от своих пороков»), зобов'язаний повністю розплатитися зі своїми боргами.

Про «відкриття неспроможності» проводилася триразова публікація у газетах, а також вивішувалося оголошення на ринках, ярмарках та інших людних місцях. Все виявлене майно боржника, за винятком речей першої необхідності, включалося до складу ліквідаційної маси («конкурсной массы») і опечатувалося кредиторами, а сам він, у разі відсутності поручительства третіх осіб, що задовольнило б усіх кредиторів, – заарештовувався.

Під контролем суду перевірялася приналежність боржнику майна, включеного до складу ліквідаційної маси, а також обґрунтованість заявлених кредиторами вимог, після чого майно боржника розподілялося у такому порядку:

  • церковні борги;
  • борги за службу і роботу прикажчикам і робочим;
  • інші борги (пропорційно частці вимог кредитора у загальній сумі вимог).

Розвиток практики застосування діючого Статуту і велика кількість колізійних норм привели до необхідності системної переробки законодавства про банкрутство.

23 червня 1832 р. був прийнятий «Статут про торгівельну неспроможність». Юридично цей документ замінив собою тільки першу частину «Статуту про банкрутів» 1800 року, тобто регулював лише неспроможність купецького і міщанського стану. Справи про «неторгівельну» неспроможність були де-юре передано у відання губернського правління, а де-факто поступово виходили з практики. У новому Статуті законодавець не тільки зберіг спадкоємність норм, а й постарався уникнути будь-яких істотних змін. У цілому, процедура залишилася незмінною, а істотному уточненню піддалися лише процесуальні питання. Так, наприклад, була уточнена сума (1500 рублів), при неможливості виплатити яку боржник міг бути визнаний банкрутом. Боржник міг утримуватися під вартою до двох років, а після взяття під варту могло настати позбавлення права займатися торгівельною діяльністю. Борги стягувалися протягом усього подальшого життя боржника.

У разі зловмисного (умисного) банкрутства, крім тюремного ув'язнення і розпродажу майна щодо боржника порушувалася кримінальна справа.

Вид банкрутства визначався зборами кредиторів. Після оголошення банкрутства до боржника могла бути застосована одна з двох процедур:

  • адміністративне управління (опікунські управління) (при можливості покриття не менше 50% суми боргу);
  • конкурсне управління.

Рішення про вид банкрутства, прийняте зборами кредиторів, затверджувалося спеціальним рішенням біржі, на території якої знаходився боржник. Біржовий комітет обирав комісію з шести чоловік, які самі ніколи не були банкрутами, і голови біржового комітету. Комісія приймала рішення про призначення адміністрації або конкурсного провадження. Рішення комісії передавалося у комерційний суд.

Після того, як комерційний суд виносив рішення про неспроможність, три рази публікувалися оголошення у центральних газетах російською і німецькою мовами, що було спрямоване не тільки на повідомлення всіх кредиторів, а й на збереження конкурсної маси, так як у таких оголошеннях повідомлялося про заборону будь-яких дій з майном боржника.

Розрахунки з кредиторами проводилися у чотири черги:

  • Борги церкви, податки, платня працівникам. Перша черга задовольнялася повністю. Пріоритет віддавався церковним боргам.
  • Державні борги, безспірні приватні борги.
  • Сумнівні борги, які потребують судового розгляду.
  • Борги, не пред'явлені у покладений термін.

Після введення в дію Статуту почалася закономірна робота по вдосконаленню його норм додатковими актами. «Статут про торгівельну неспроможність» у подальшому розвитку законодавства зазнав незначних змін. 18 листопада 1836 року було запроваджено правила про заснування адміністрації у справах торгової неспроможності. 29 червня 1839 року було встановлено правила спостереження за діловодством у конкурсах і про переміщення конкурсів з внутрішніх міст Імперії у столиці і портові міста. У 1846 році законодавець відмовився від станової концепції «торгівельної неспроможності» і поширив дію «Статуту про торгівельну неспроможність» на будь-яких осіб, що займаються підприємництвом.

З введенням нових судових установ у 1864 році з'явилася необхідність в узгодженні правил про неспроможність з новими судовими статутами, внаслідок чого 1 липня 1868 року було видано тимчасові правила про порядок провадження справ про неспроможність як торгівельної, так і неторгівельної.

Різноманітність норм, що регулюють процес банкрутства, посилилося з виданням 22 травня 1884 роки правил «про порядок ліквідації справ приватних і суспільних установ короткострокового кредиту».

Слід також зазначити, що крім загального законодавства, у деяких регіонах Російської імперії діяли також місцеві конкурсні закони (Великому князівстві Фінляндському, в Привіслянських губерніях). Однак, територія сучасної України розташовувалася на землях т.з. «Чорноземної полоси» (Волинська, Подільська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська губернії) та «Степового краю» (Херсонська, Тавричеська (сучасна Автономна Республіка Крим), Єкатеринославська (сучасна Дніпропетровська область) губернії). Відтак, на цій території керувалися загальним конкурсним законодавством.

Таким чином, «Статут про торгівельну неспроможність» 1832 року зберігав свою дію до зміни державного ладу внаслідок соціалістичної революції 1917 року.

Що стосується самих термінів «банкрутство» та «неспроможність», то ані у проектах «Банкрутських статутів»  1753, 1763, 1768 років, ані у «Статуті про банкрутів» 1800 року, ані у «Статуті про торгівельну неспроможність» 1832 року не давалося спеціального визначення поняття банкрутства і неспроможності, а лише визначалися моменти, коли боржник міг бути оголошений неспроможним або банкрутом.

Після скасування приватної власності у результаті соціалістичної революції 1917 року актуальність регламентації процедури банкрутства зникла. Однак уже у період НЕПу законодавець відроджує цей інститут. Так, судам при розгляді справ про неспроможність доводилося використовувати норми з Статуту 1832 року. Щоб уникнути подібних непорозумінь в ряд статей «Цивільного кодексу РРФСР» 1922 р. було введено поняття неспроможності.

При цьому, як відзначають фахівці, був відсутній механізм застосування даних норм, через що і позитивних зрушень особливо не спостерігалося. Подальше згортання НЕПу, реалізація соціалістичних ідей і початок у 1928 році масової колективізації призвело до втрати зазначеними нормами практичного значення. За час існування Радянського Союзу нових норм про банкрутство не приймалося. У 1929 в Цивільно-процесуальний кодекс внесли поправки про процедуру банкрутства державних підприємств та кооперативів. Крім того, у статті 351 Цивільно-процесуального кодексу РРФСР згадувалося про соціально небезпечні дії боржника, за наявності яких суд має порушити проти винного кримінальне переслідування за ст. 169 КК РРФСР.

У 1990-1991 р.р в історії України відбулися епохальні події – 16 липня 1990 р. Верховною Радою Української РСР було прийнято Декларацію №55-XII «Про державний суверенітет України», а згодом було прийнято Постанову №1427-XII від 24 серпня 1991 р. «Про проголошення незалежності України».

З появою нової держави на політичній карті світу розпочалася виснажлива законотворча робота. 14 травня 1992 р. було прийнято Закон України «Про банкрутство» №2343-XII, що складався із 22 статей і більше був схожий на збірник тез із вказівками до виконання у разі неспроможності юридичної особи – суб'єкта підприємницької діяльності, пов'язаної з недостатністю активів у ліквідній формі, задовольнити у встановлений для цього строк пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом, що, власне, і було визначено ст. 1 як «банкрутство». Ст. 3 Закону №2343-XII у першій реакції було дано визначення терміну «кредитор» – це громадянин  або юридична особа, яка має підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою.

Ст.ст. 5-7 регламентували порушення провадження у справі про банкрутство, підставами для якого було передбачено неспроможність юридичної особи задовольнити протягом одного місяця визнані нею претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами.

Вперше було застосовано термін «розпорядник майна боржника», що приписами ст. 9 покладалися на банк, що здійснював розрахунково-касове обслуговування боржника, Фонд державного (комунального) майна, якщо боржник - державне підприємство, або іншу особу за пропозицією боржника чи кредиторів для здійснення повноважень щодо розпорядження і контролю за майном боржника.

Для пред’явлення кредиторами своїх вимог було визначено місячний строк, що розпочинався з моменту публікації в офіційному друкованому органі Верховної Ради України чи Кабінету Міністрів України оголошення про порушення справи про банкрутство. Зазначені вимоги мали бути подані до арбітражного суду, що, за результатами розгляду цих вимог своєю ухвалою визнає їх чи відхиляє.

Після спливу строку для пред’явлення кредиторських вимог, особи, що подали заяви з майновими вимогами до боржника, мали скликати збори за їх участю, на яких у разі необхідності створювався їх повноважний комітет. Створення комітету було обов'язковим, якщо кількість кредиторів перевищував десять осіб.

У разі, якщо мали місце пропозиції від бажаючих задовольнити вимоги кредиторів до боржника і виконати його зобов'язання перед бюджетом, за умови згоди зборів (комітету) кредиторів із строками виконання цих зобов'язань і на переведення боргу, - арбітражний суд міг винести ухвалу про проведення санації боржника.

Якщо ж таких пропозицій не надходило, боржник визнавався банкрутом.

З моменту визнання боржника банкрутом:

  • припинялася підприємницька діяльність боржника;
  • до  ліквідаційної  комісії  переходило право   розпорядження майном банкрута і всі його майнові права та обов'язки;
  • вважалися такими, що минули, строки усіх боргових зобов'язань банкрута;
  • припинялося нарахування пені та процентів з усіх видів заборгованості банкрута.

Вкрай важливою була норма, що у видозміненій та більш конкретній формі з’явилася в редакції , чинній з 18 січня 2013 р. (визнанню угод боржника недійсними буде присвячена окрема стаття 20), якою арбітражний суд за поданням прокуратури, клопотанням боржника, розпорядника майна або кредиторів міг:

  • визнати недійсною будь-яку угоду щодо продажу майна боржника, здійсненого протягом трьох місяців до початку провадження у справі про банкрутство, якщо її здійснено в інтересах заінтересованої особи з боку боржника;
  • визнати недійсною будь-яку угоду боржника щодо продажу  майна чи прийняття останнім на себе зобов'язань протягом одного року  до початку провадження у справі про банкрутство,  якщо  продаж  майна здійснено з метою приховування цього майна  або  несплати  боргів, якщо боржник в результаті угоди  отримав  набагато  менше,  ніж реальна ціна угоди (майна), а також у разі, якщо боржник на момент укладання угоди вже був фактично  неплатоспроможним чи став неплатоспроможним в  результаті  виконання  цієї угоди.

Головним повноважним органом на час ліквідаційної процедури була призначена арбітражним судом ліквідаційна комісія, до якої крім інших входив і розпорядник майна.

З метою погашення боргу стягнення зверталося на  все майно банкрута, що належало йому на праві  власності  або  повного господарського відання.

Через засоби масової інформації відбувалося оповіщення про порядок продажу майна  банкрута,  склад, умови і строки придбання майна.

У  разі  надходження двох і більше пропозицій голова ліквідаційної комісії призначав  проведення  конкурсу  (аукціону).

Кошти, виручені від продажу майна банкрута, спрямовувалися на  задоволення претензій  кредиторів. Передусім покриваються витрати,  пов'язані  з  провадженням  справи  про  банкрутство в арбітражному суді та роботою ліквідаційної комісії, функціонуванням розпорядника майна, а також задовольнялися вимоги кредиторів,  забезпечені заставою.

Подальша черговість визначалася наступним чином:

  • у першу чергу – зобов'язання перед  працівниками підприємства-банкрута;
  • у другу чергу – вимоги по державних і місцевих податках та неподаткових платежах  до  бюджету  і  вимоги органів державного страхування та соціального забезпечення;
  • у  третю  чергу – вимоги  кредиторів,  не забезпечені заставою;
  • у четверту чергу – вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства та виплат по акціях членів трудового колективу;
  • у п'яту чергу – всі інші вимоги.

Закон №2343-XII у першій реакції звичайно був далеко не досконалий, його ухвалення було передусім намаганням прискорити приватизаційні процеси шляхом використання механізмів, закладених у відповідному законі. Практика застосування першого в Україні Закону у сфері банкрутства виявила суттєві недоліки та прогалини у сфері регулювання відповідних відносин, недосконалість багатьох правових конструкцій та неефективність передбачених судових процедур. Все це давало можливості використовувати відповідні статті законодавства.

Закон про банкрутство 1992 року встановлював порядок та умови визнання банкрутами для задоволення претензій кредиторів лише такої категорії суб'єктів підприємницької діяльності, як юридичні особи. Цим Законом передбачалися тільки дві процедури - санація та ліквідація. За невизначеності та розробленості процедури санації практично основною процедурою стала тоді ліквідація.

Відсутність прикладів успішної реорганізації підприємств, що опинилися у скрутному становищі, на думку фахівців з питань банкрутства, свідчила про суттєві прогалини українського законодавства про банкрутство. Процедура санації, що була ще за радянських часів (у 1990 році) у проекті закону про неспроможність, не виконувала того завдання, яке на неї покладалося, - рятування неспроможних підприємств шляхом їх реорганізації. Практика застосування цього Закону підтверджувала такі висновки.

До 1995 року відносно небагато підприємств було визнано банкрутами, передусім це були приватні підприємства, які зверталися до цього Закону з метою розв'язання проблем заборгованості та зміни власника збанкрутілих підприємств.

Основними недоліками Закону фахівці вважали такі:

  • закон поширював свою дію тільки на юридичних осіб;
  • недостатньо чітко були визначені основні поняття, що застосовуються у цій сфері законодавства;
  • недостатність правових способів (судових процедур) для виведення підприємства з фінансової кризи;
  • брак ефективних реорганізаційних процедур;
  • необхідною умовою здійснення санації було переведення всіх боргів на санатора, що вважалося перешкодою для залучення інвесторів;
  • Закон не передбачав можливості пошуку компромісів між боржником та кредиторами;
  • розпорядником майна частіше виступав представник кредиторів, як правило, представник банку;
  • в Законі не передбачалося механізмів щодо забезпечення збереження майна (на зразок мораторію);
  • на той час не існував інститут професійних керуючих у справах про банкрутство;
  • Закон передусім був спрямований на захист майнових інтересів кредиторів, за рахунок ліквідації боржника;
  • приблизно 80% справ про банкрутство порушувалося з ініціативи податкових інспекцій.

Приблизно 80% справ про банкрутство порушувалося з ініціативи податкових інспекцій. Може здатися, що метою таких звернень було поповнення бюджету. Та практика стверджує інше. Ці процеси дозволяли податковим органам позбутися несправних платників податків та списати борги і тим самим покращити показники своєї звітності.

Чому ж кількість справ, порушених з ініціативи банків, підприємств, організацій (інших кредиторів), складала лише близько 20 % від загальної кількості справ? По-перше, процес був не дешевим для кредиторів, багато з котрих самі знаходилися майже у такому ж стані, як і боржник. По-друге, процедури вимагали відривати від основної роботи працівників підприємства, які не мали достатніх знань для проведення ліквідаційних процедур. Спеціального ж навчання спеціалістів не проводилося.

Однак, не зважаючи на цілий комплекс недопрацьованих питань,  значення цього закону в українському конкурсному праві важко переоцінити. У той час, коли у молодій державі ще не було прийнято ні власного Цивільного ні власного Господарського кодексу (в перші місяці після проголошення незалежності основні нормативно-правові акти УРСР було фактично легітимізовано з деякими поправками, виснажлива законотворча праця була попереду), менше, ніж через рік після проголошення незалежності України законодавець прийняв закон, що, хоча б тезисно, регулював господарські відносини неплатоспроможного суб’єкта із кредиторами і став основою для повноцінного нормативно-правового акту, яким став Закон №2343-XII у своїй 73-й редакції, чинній з 18 січня 2013 р., пройшовши складний шлях вдосконалення, приймаючи все більш досконалий вигляд з кожною наступною своєю редакцією.

Так, першої ключової зміни Закон №2343-XII «Про банкрутство» зазнав у редакції від 30.06.1999 р. (чинний з 1 січня 2000 р.), отримавши, зокрема, нову назву, актуальну і понині: «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та суттєво збільшившись в об’ємі, будучи сформованим сімома розділами та 53 статтями.

У цій редакції детально визначалися терміни, що використовувалися у Законі, повноваження учасників процесу та державного органу з питань банкрутства, функції арбітражного суду на кожній із процедур, передбачених Законом, вимоги до заяви про порушення у справі про банкрутство, підстави її прийняття або відмови у прийнятті, вперше введено поняття «мораторію на задоволення вимог кредиторів», вперше застосовано термін «арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор)» – фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали арбітражного  суду.

Закон №2343-XII в редакції від 30.06.1999 р. передбачав чотири можливі процедури, регулюванню деяких з яких присвячувався окремий розділ (окрім процедури розпорядження майном та процедури санації, що описувалися, поряд з іншим, у ІІ розділі):

Розділ ІІ – Процедура розпорядження майном.

Розділ ІІ – Процедура санації.

Розділ ІІІ – Ліквідаційна процедура.

Розділ IV – Мирова угода.

Власне кажучи ця редакція Закону №2343-XII (чинна з 1 січня 2000 р.) не зазнала фундаментальних змін аж до вступу в законну силу нової редакції Закону – 18 січня 2013 р., що регулює відновлення платоспроможності боржника та банкрутство і до цього часу (з незначними змінами).

Остання редакція Закону складається із Х розділів та 134 статей та значною мірою змінила або уточнила у порівнянні з попередньою редакцією такі напрями, як визнання недійсними угод, укладених боржником протягом строку в один рік, що передував порушенню провадження у справі про банкрутство, повноваження та регулювання діяльності в цілому арбітражного керуючого, значною мірою було змінено підходи під час формування ціни ліквідаційної маси та способу її продажу (продажу майна в провадженні у справі про банкрутство тепер присвячено окремий розділ IV), змінено було черговість задоволення кредиторських вимог.

Окрім дослідженої хронології розвитку основного закону, що безпосередньо регулює банкрутство боржника або відновлення його спроможності задовольнити вимоги кредиторів, слід відзначити доповнення цієї галузі конкурсного права такими нормами основоположних нормативно-правових актів, як, зокрема, Господарський процесуальний Кодекс України (Арбітражний процесуальний  кодекс України), що встановлюють підсудність справ про банкрутство господарським судам України за місцезнаходженням боржника (ці норми не зазнали змін, починаючи з ухвалення Арбітражного процесуального Кодексу України у редакції від 6 листопада 1991 р. і понині).

Господарський кодекс України у нинішній редакції має цілу главу 23, присвячену визнанню суб'єкта підприємництва банкрутом. Значною мірою приписи цієї глави кореспондують норми Закону №2343-XII. Окремо у ньому прописана відповідальність за порушення законодавства про банкрутство (стаття 215): у випадках, передбачених законом, суб'єкт підприємництва - боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство, приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства [1].

Зазначеними нормами, що були відсутні у першій редакції, Господарський кодекс України було доповнено у редакції 22 липня 2005 р.

У Цивільному кодексі України, починаючи з першої редакції (від 16 січня 2003 р.) і до цього часу, передбачена можливість банкрутства фізичної особи – підприємця (стаття 53) [6].

Висновки. Становлення інституту банкрутства на території сучасної України та формування основоположних принципів у правовому регулюванні відновлення платоспроможності боржника або його банкрутства відбувалося протягом століть. Історичні коріння інституту банкрутства в Україні пройшли декілька етапів у своєму генезисі. Виникнення й розвиток конкурсного права пов’язані з розвитком кредиту і товарних відносин.

Свій розвиток давньоруський конкурсний процес розпочинає з «Руської Правди» ХІІІ ст. до ХVІІІ ст. (прийняття Першого Статуту неспроможності 1740 року). В першому правовому акті слов’янської держави — Київської Русі були закладені основи конкурсного процесу. Розвиток феодальних відносин великої централізованої держави Київська Русь вимагав існування такого важливого інституту, як конкурсний процес.

Конкурсний процес царської Росії починається з прийняттям Статуту неспроможності 1740 року до 1917 року. Він зумовлений бурхливим розвитком економічних відносин у ХVІІІ ст. Цьому сприяли реформи Петра І. Але питання неспроможності не регулювалися одноманітно за допомогою закону. У цей період існує три види джерел права, що регулюють питання неспроможності. Це іноземне законодавство про неспроможність, давньоруський звичай стягнення боргів і конкурсне законодавство Росії. У 1832 році був прийнятий Статут про торговельну неспроможність.

Конкурсний процес у радянській системі управління складався із судової практики, побудованої на дореволюційних правилах про неспроможність. Незважаючи на те, що Цивільний кодекс РСФСР 1922 року містив окремі положення щодо неспроможності торгових товариств та фізичних осіб, будь-яких норм, що регулювали б саму процедуру банкрутства, не існувало.

Відтак можна підсумувати, що якісний розвиток інституту банкрутства полягає у вдосконаленні і більш детальній правовій регламентації відносин усіх учасників конкурсного процесу, який відбувався протягом декількох історичних етапів, які обумовлені особливостями розвитку державних утворень на теренах сучасної України, кінцевим результатом якого можна вважати створення в уже незалежній Україні інституту банкрутства із прийняттям першого Закону України “Про банкрутство”, що чинний з 18 січня 2013 р. і понині як Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

      Закони України:

  1. Господарський кодекс України [Електронний ресурс] // Законодавство України - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/436-15
  2. Господарський процесуальний кодекс України [Електронний ресурс] // Законодавство України - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1798-12
  3. Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (редакція, чинна до 18 січня 2013 р.) / Х.: ПП "ІГВІНІ", 2009. - 96 с.
  4. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом [Електронний ресурс]: Закон України від 14 травня 1992 року № 2343-XII // Законодавство України - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2343-12
  5. Устав о банкротах от 19 декабря 1800 г. [Электронный ресурс] // Режим доступа: http://base.garant.ru/55003854
  6. Цивільний кодекс України [Електронний ресурс] // Законодавство України - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/435-15

Інформаційні листи Вищого господарського суду України:

  1. Про Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону України від 22.12.2011 № 4212- VІ) [Електронний ресурс]: Інформаційний лист ВГСУ від 28.03.2013 № 01-06/606/2013// Офіційний веб-сайт Вищого господарського суду України - Режим доступу: http://www.arbitr.gov.ua/news/1171

Монографії:

  1. Журавльов Д.В. Науково-практичний коментар Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" / за ред. Д.В. Журавльова -К.: "Центр учбової літератури", 2017 - 352 с.
  2. Грек Б. М. та ін. Банкрутство. Правозастосування та судова практика — К. : Юрінком Інтер, 2007 — 304 с.
  3. Грушевський, М. С. Історія України — Русі : в 11 т./ Ред. кол. : П. С. Сохань (голова) та ін.  — К. : Наук. думка, 1992 - Т. 3 : До року 1340. – 1993. – 592 с.
  4. Капустін В.В. Банкрутство: генезис, сутність і поняття в умовах сьогодення // Порівняльно-аналітичне право. - 2013 р. - №3-2 – С. 165-168.
  5. Котляр М.Ф. Утворення Давньоруської держави / Котляр М.Ф. // Утворення Давньоруської держави. - 1993. - №11. - С. 1-44.
  6. Поляков Б. М. Давньоруський конкурсний процес  // Санація та банкрутство. — 2006. — N 1. – С. 89
  7. Поляков Б. М. Конкурсний процес царської Росії  // Санація та банкрутство. — 2006. — N 1. С. 90-91
  8. Поляков Б. М. Стислий нарис розвитку інституту неспроможності (банкрутства) в Україні // Санація та банкрутство. — 2006. – №3. с.60-65.
  9. Пригуза П.Д. Науково-практичний коментар Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакції з 18 січня 2013 р. (доктринальне тлумачення норм права неплатоспроможності та статтей 1-21) / за ред. П.Д. Пригузи -Херсон: Видавництво "ТДС", 2013 - 304 с.
  10. Российское законодательство Х - ХХ веков. В девяти томах. Под общей редакцией О.И. Чистякова. Т. 1. Законодательство Древней Руси / Ю. Г. Алексеев, В. М. Клеандрова, Т. Е. Новицкая и др. — Юридическая литература Москва, 1984. — С. 432.
  11. Свод Законовъ Российской империи — Видання 1842 р. — СПб. — у 15-ти томах. — т. 11. ч. 2. — С. 249-274.
  12. Шевченко, О. О. Історія держави і права України  — К. : Вентурі, 1996. – 224 с.
  13. Юдин, В. Г. Несостоятельность (банкротство): исторический аспект  // Вестник Высшего арбитражного суда Российской Федерации. — 2002. — N 1. С. 155.
  14. Яковлев О.О. Становлення та історичні етапи розвитку інституту банкрутства в Україні // Університетські наукові записки. - 2010 р. - №2 (34). - С. 140-148.
Категория: Научные статьи | Добавил: arsh75 (15.12.2017)
Просмотров: 134 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0